МІННЕЗАНҐ
МІННЕЗАНҐ
Щаблі виконавської майстерності фортепіанної школи Іоанна Богомила.
"Музика – моя молитва. Я не піаніст, не виконавець, я – міннезінґер, духовний музикант. Музикою я служу людям. Упокоюю, несу розраду, якої гідна людина". – о. Іоанн.
Ця стаття присвячена осмисленню та спробі систематизування викладу головних аспектів одного з найунікальніших явищ в фортепіанній виконавській практиці XXI століття – феномена Катаро-богомильської фортепіанно-виконавської школи Іоанна Богомила.
Сфероносій духовної традиції, – о. Іоанн (Веніамін Якович Береславський), – у своїй виконавській практиці музику бачить відображенням духовної природи людини (автора, композитора, виконавця). Відкриваючи музикантам втрачені з часів міннезінґерів, лірників і кобзарів шляхи від духовності до музики, Іоанн Богомил являється представником нової виконавської традиції, – міннезанґу – яка інтегрує архетипові начала духовного універсуму з музично-вібраційним «утіловненням».
Особливо актуальним для сучасних піаністів-виконавців є погляд о. Іоанна на музичне виконавче мистецтво як процес вібраційно-звукового вираження музичного Логосу-архетипу, інакше кажучи, гру в архетипі. На думку автора, саме таким є шлях виходу з кризового тупика "віртуозно-марнословного" виконання.
Стаття інкрустована великою кількістю матеріалу, взятого з книги о. Іоанна "Фортепіано як орфеон: нотатки до музичної революції" і записаного під час приватних бесід. Основана на архетипових "статутах" Універсуму, духовна школа Іоанна Богомила вкорінена в прадавній культурі Атлантиди та Гібербореї. Вона інтегрувала в собі також практики суфійських майстрів, православ'я старцівської традиції, катаризму та слов'янського теогамізму. Узагальнюючи, можна сказати, що духовний вектор школи о. Іоанна спрямований на преображення людини, розкриття в ній божественного потенціалу шляхом безкорисливого служіння ближньому, єдності та соборності, гармонії, братерства, любові. А музиці, – цариці архетипів – визначено бути репрезентантом цієї універсальної, соборної, об'єднуючої духовності на Землі, ключем входження в цю божественну сферу.
У своїх приватних заняттях, під час зустрічей і бесід о. Іоанн розкриває виконавцям таємницю музичного архетипу:
"В основі музики лежить Логос – Предвічний Концептуал, який діє в міжгалактичному Універсумі: переважаюча любов, доброта, мудрість, чистота тощо. Геніальний композитор завжди працює на рівні концептуалів. Виконавцю ж важливо відчути, що хоче сказати цією музикою небо; вловити музичний логос.
Головне (парадоксальне!): Бачачи ноти... не бачити нот. Нота – лише спосіб озвучити те, що повинно звучати превічно.
Недостатньо бачити ноту очима і втілювати її в струнно-клавішній версії. Не повинно бути автоматичного процесу! Побачивши ноту, потрібно ще почути.
Якщо оминути етап слухання, якщо внутрішній вібраційний слух не працює – не досягти бажаного ефекту. Ви не торкнетеся струн серця. Тому не грати, а озвучувати зсередини. І не просто «чути», але почути серцем.
Серце має бути повно величі архетипової довгості – архетипової доброти, любові, перемоги у страсно́му. Хто так грає, для того будь-який інструмент – від простої дудки до фортепіано – стає Орфеєвою лірою".
Займаючись зі своїми учнями, о. Іоанн у буквальному сенсі розчиняється в кожному з них. Бачить приховане від буденного погляду, входить у внутрішній світ, вчитується в архітектоніку людини. Не припиняє нагадувати:
"Музикант повинен розуміти, що його життя в творчості – наслідок внутрішнього духовного життя, первинного (!!!) стосовно музичного.
Невтомно кричу світовим ефіром: єдина умова виходу з кризи фортепіанного і класичного мистецтва в цілому – сприйняття універсальної духовності, яка відкриє врата сердечних архетипів.
Духовність – основа всього! Як пояснити нещасним, які схиляються перед технікою виконання, що головне для музики не техніка, а духовність!
Музикантам важливо працювати над своєю «внутрішньою людиною». Навчитися глибоко переживати. Причому я не маю на увазі емоції чи думки! Емоції – нижча енергетика. Людина повинна перемогти емоційність і стати духовною. Її мають наповнювати думки, які не можна виразити словами – Перевершуючі Думки – концепції, концептуали! Лише тоді музика доходить до серця і починає зачіпати глибинні рівні архетипу.
Преображенню внутрішнього світу виконавця у школі о. Іоанна приділяється особлива увага. Для цього розроблено спеціальні методики збагачення духовного тезауруса музиканта. Починати посвячення в таємниці музики з гри на інструменті – глибока помилка! Музика – не що інше, як акустично-вібраційне вираження сфери, до якої вхожий виконавець. Тому, перш за все, піаністу належить піклуватися про чистоту своєї музичної сфери, про частоту вібрацій, яким співзвучний його внутрішній духовний архетип.
Можна грати, адресуючи до нижньої енергетики в людині, до похоті, до бажання кайфу (як, наприклад, сучасна естрадна музика). А можна звертатися до вищих почуттів – милосердя, співчуття, доброти, любові, мудрості. Така гра пробуджує в людині божественне.
Музика має бути підказана. І саме в цьому сенсі музикантові необхідно стати гностиком – тим, хто пізнає. Пізнавати Бога і людину, пізнавати тайнопис музики.
Той, хто пізнав Божество і людину, відкриває слухачеві чудові сфери:
"Якщо ви хочете добитися по-справжньому автентичного виконання, необхідно подолати шкаралупу персоналізму: особистої любові, особистої доброти, особистої симпатії. Своїм виконанням важливо торкнутися архетипу. Такі стовпи, як Моцарт, Бетховен закликають до масштабу вселенського!
Тільки за цієї умови звучить музика, ідентична вібрації людей. Тоді всередині людини зачіпаються архетипові, Предвічні, міжцивілізаційні палаци, і душа починає обливатися сльозами, оскільки музика поєднує в єдине ціле якісь неймовірні глибини, архетипові стовпи, єдині на небесах і на землі.
Головне – вловити Концептуал, який повинен народжуватися і жити в серці виконавця. Інакше нічого не зрозумієш, нічого не вийде крім брехні – інтелектуальної, культурної, «правильної», технічно досконалої, яку жодного разу слухати не хочеться".
Небезпідставно зауважує отець Іоанн: у сучасних піаністів катастрофічна відсутність концептуальності. Концертування в більшості випадків – "пустопорожня химера". Чому класична музика втрачає позиції у аудиторії? Та тому що люди, які зневажають балаканину, так само зневажають і гру без концепції: віртуозне марнослів'я.
Останнє, самі не розуміючи того, культивують журі сучасних міжнародних конкурсів "листівської" школи. Замість справжніх музикантів створюють віртуозних марнословів. А без концепції можна лише, за висловом Г.Г. Нейгауза і його учениці М.Ю. Дешалит (музичної наставниці о. Іоанна), "бити по морді": агресивно лупити по клавішах із загрозливим виразом обличчя. Справжній же музикант "мислить у звуках, у нотах читає думку". Справжній музикант "повинен сідати за інструмент у надосяянні Духа Світлосвятого!"
Злочинно грати поза концепціями! "Не можна «просто так» взяти жодного звуку. Піаніст повинен бути сповнений бажання щось сказати людству, поділитися не особистими переживаннями, а високими ідеалами, найвеличніші з-поміж яких – співчуття, милосердя, доброта".
Але щоб мати, що сказати, виконавець повинен вчитатися у композитора зсередини, увійти до його світу. Прочитати те, що композитор не міг висловити навіть у словах; таємний Концептуал, яким він жив. Те, що давало композитору імпульс, натхнення – має надихнути і виконавця.
"Грати на інструменті можна за однієї умови: треба жити музикою!! Вона повинна наповнити все єство людини. Нічого, крім музики! Для виконавця більше ніщо не повинно існувати. Тільки тоді він зможе увійти в духовну сферу автора і грати з повною відданістю.
Музикантові, не натхненному з того ж джерела, з якого черпав композитор, марно шукати впливу на аудиторію. Його музика залишиться порожньою, віртуальної – не торкнеться внутрішніх палаців".
Саме цього і добивається о. Іоанн від своїх учнів. Повної самовіддачі. Торкнутися внутрішніх палаців слухача! Під час виконання композиції стати її частиною.
"У твір вкладено колосальні концептуали, які неможливо висловити словами. Виконання – завжди благовіст. Музикант повинен поставити за мету нести музику любові і доброти, яка втішить аудиторію. Повинен стати Аполлоном: пробудити свій слух, серце, зір, розум, і заспівати соловієм божественного гаю. Тоді разом з ним будуть співати усі соловеї світу!
У ваших руках не скрипка, не віолончель, не фортепіано – Золота Кіфара, здатна зцілювати, пробуджувати, дарувати світло, викликати на діалог, наповнювати блаженством божеств".
Це і є ключем входження до архетипу. Постійне перебування в духовній сфері, постійне надосяяння, розкриття серця, входження вратами безумовної любові. Збагачення внутрішньої духовної скарбниці:
"Музика повинна не співати – говорити (= бути концептуальною), відображаючи багатство внутрішнього світу виконавця, духовність, що наповнює людину.
Музикантові належить стати апостолом тієї віри, яку він представляє. Горіти духом, своїм виконанням навертати людей, вкладати в музику Концептуал, як це роблять видатні проповідники на благовісті. Грати, немов в присутності Отця Небесного, який попросив виконати щойно написаний Ним твір. Вийти з себе самого, стати більшим за самого себе! Для цього – щоденний екстасіс, прорив: вихід з тілесної оболонки і перебування в духовній сфері. Тільки тоді музика зазвучить як справжнє мистецтво".
"Музикантові слід бути безмежно переповненим любов’ю та добротою, щоби втішити всіх стражденних. Необхідно намацувати Предвічний, прамовний нерв, спиратися на архетип вселюдський, міжгалактичний.
Музика – універсальна думка у звуках, одночасно глибоко особиста і вселюдська. Цілі замки, палати, палаци озвучуються всередині людини перш, ніж музика виливається у зовнішній світ.
Музика – спосіб посвячення у доброту, якої немає в цьому світі. Зізнання в любові. Одкровення, яке ще тільки належить прийняти людству. Прийняти і розшифрувати...
Більшість музикантів навіть не здогадуються, що музика може звучати внутрішньо – в духовному серці, в таємничих скарбницях душі!"
Отець Іоанн звертається насамперед до передвічних, основоположних духовних начал в людині. Перевершити себе самого! Виконавцю важливо домагатися сфери Аполлона, для чого необхідні постійні зусилля, прорив у позамежне.
"Хочу дати ключ – постійні зусилля до надосяяння. Музика, поезія, молитва...
– Постійно перебувати в стані надосяяння!
Шлях надосяяння передбачає три ступеня.
1. Vita purgativa – порядок очищення. На цьому ступені музика грає роль сповіді, розкриває внутрішні палаци і захоплює у найвищий світ.
2. Vita illuminativa – життя в порядку надосяяння. На другому ступені музика (так само як і молитва, і поезія) допомагає утриматися в сферах надосяянності, любові, доброти, непорочності, милосердя.
Досягти цих сфер дуже важко, оскільки цей світ сповнений зла, похоті, лукавства, хитрості. Необхідна постійна медитація, слухання музики по 4-5 годин на день! Душа повинна наповнитися вщерть музичними сферами, щоб музика зазвучала у внутрішніх храмах.
Медитативна музика і молитовна поезія тчуть материнський духовний щит.
3. Третій ступінь, один з найвищих – страснé. Посвячене страждання в любові, ступінь Христа".
Особлива увага виконавців приділяється розкриттю технічного аспекту гри. І тут сфера надосяяння духу о. Іоанна настільки могутня, що буквально у декількох тезах розкривається вся суть фортепіанної майстерності. Адже музикант – це складний синтез. Важливо все – правильна постава, правильне положення руки, загострення слуху (насамперед духовної домінанти), правильна композиція тіла, правильне архітектонічне розташування кожного органу, який повинен допомагати руху духовному.
Вражає ступінь проникнення та виваженості о. Іоанна:
"Ключ до техніки – грає серце через кінчики пальців. Все інше: плече, передпліччя, навіть долоня – гранично розслаблені і служать провідниками.
Серцю належить співати, відчинити дверцята 144-х внутрішніх палаців! Імпульс йде від серця до кінчиків пальців. Енергія пальців в свою чергу диктується не фізичною силою, а психічною.
Марно піднімати пальці без внутрішньої енергетики. Важливий імпульс!
А за імпульсом стоїть Концептуал. Якщо в русі пальців не проявляється внутрішня духовна енергетика – залишається Марнославство.
Не технічні прийоми, а примноження внутрішньої енергії!
Тільки коли піаніст досягає такої висоти духу, пальці стають активними майже автоматично.
Умова внутрішньої енергетики – розкрите серце. Тільки будучи гранично розкутим, при вивільненій внутрішній енергетиці можна приступати до інструменту. Тоді музика створює правильні вібрації і несе найвищу гармонію, яка в земному порядку розглядається як техніка".
"Не треба боятися пасажів. Якщо думати тільки про технічну сторону, пасаж не виходить. Забудьте про те, що перед вами гамма з двох октав! Пасаж – та сама мелодія, тільки вимагає більшої енергетичної вкладеності. Його потрібно проспівати, ідеально музично висловити. Всередині пасажу кожна нота (!) повинна прозвучати дуже чітко. Тоді пасаж вийде чудово, що б ви не грали – «Чижика» або Третій концерт Рахманінова.
Так само важлива техніка видобування звуку. Існує півтори тисячі спектрів звуку! З кожної ноти можна витягти півтори тисячі відтінків! У звичайного музиканта діапазон максимум 10-100, у нас – 1500! Півторатисячозвукова ліствиця!"
"Таємниця моєї гри: на клавішному інструменті граю як на струнному. Відчуваю струнну обертоніку і створюю відповідний тембр.
Бажаючи проникнути в таємницю фортепіано як орфеона, піаніст зобов'язаний усвідомлювати: перед ним не клавіші, а струни. Права рука веде – подібно до смичка, ліва – перебирає струни.
Поки граєте клавішно – молоточки будуть стукати по голові. Але варто струнній скрипковій благодаті взяти гору над механічністю – і замість звичного фортепіано починає звучати орфеон!
Струнний дотик, струнні видобування звуків... Відчуйте клавішу як струну – хай завібрує! Рука піаніста – хай вібрує, немов рука скрипаля. Тільки так можливо добути музику царства, достойну догоджати богам! Тільки таку музику гідна слухати людина".
Одне з найважливіших, щоб співали внутрішні палаци; щоб виконавець, ще не торкнувшись до клавіш, буквально заливався співом солов'я всередині; щоб в ньому звучала пісня універсуму премудрості, любові, доброти і миру.
Торкаюся до інструменту (священного вівтаря), тільки коли наповнений зсередини, коли музика виливається. Відкриваю вуста, тільки коли маю що сказати.
Якщо вам є що сказати, і музика чується насамперед духовним слухом – можете сідати за інструмент. Зазвучить музика Царства, яка озвучується у слуховій камері серця.
Важливіша за фізичну енергію виконавця – енергетика психічна. А важливіша від психічної – духовна енергія: концепція і бачення.
Важливий задум, який реалізується за допомогою енергії, яка вивільняється через пальці. Важливий внутрішній імпульс, що йде від духу. Важлива сфера, в якій знаходиться виконавець. Все інше тільки приймає імпульс зі сфери і диктується згори. Під час виконання не думаю про техніку: Дух керує мною, і все виходить само собою".
Неправильно фортепіанну техніку зводити лише до постановки руки. Не менш важливою є і постановка корпусу, на що о. Іоанн звертає особливу увагу виконавців.
"Куприк – ключовий енергетичний центр, стовп. Енергетика вивільняється звідси. Струм енергії повинен йти від куприка через голову вгору (до неба). Пряма спина! Сідниці, куприк абсолютно зібрані. При цьому руки гранично розслаблені. Верхні м'язи – дельтоподібна плеча та грудні – повинні розслабитися повністю. Абсолютно розслаблені також зап'ястки, кисть...
Необхідно багато тренуватися, щоб досягти такої постави корпусу".
Однак ніяка найвисокопрофесійніша фортепіанна майстерність не може компенсувати брак духовності.
"Справжній музикант – той, хто музикою висловлює Вищу любов. Він може висловити любов і без музики. Але через музику – особливо.
Такий парадокс мінне (найвищої любові). Не може бути виражена на землі інакше як через музику... але, в кінцевому підсумку, не потребує навіть і музики".
Таким чином, головні аспекти музично-виконавської традиції Іоанна Богомила можна звести до наступних основних концептуалів:
I. Основа нашої виконавської школи – Не бути в рабстві у нот. Ноти – не обов'язок, не канонічний текст. З їхньою допомогою композитор тільки зашифровує звуки, щоб донести до людини почуту ним музику.
Ноти – тільки шифр, який треба почути! «Читати ноти» не означає «читати по нотах» (механічно, буквально переносити нотний текст на клавіші або струни). Читаю не по нотах, а ноти (!) – Те, що стоїть за ними. Тому до нот належить ставитися як до зашифрованої духовної концепції, до таємничого Євангелія (вісті). Не написане, а приховане. За нотними знаками бачу Того, хто їх продиктував. Людину читаю як ноти, а ноти – як людину.
II. Імпульс до виконання музичного твору дає концепція: піаніст повинен знати, що він хоче сказати людям.
Думка від природи архетипова (надособиста), а архетипи зводяться до вищої любові, що йде від Отця. Тому музика так чи інакше сходить до міннезанґу. Міннезанґ – осягнення мінне і її втілення за допомогою музичної сфери.
III. Вміти прочитати ноти з серця.
Під час традиційного способу виконання в рівній мірі діють два органи: очі та руки. Музикант читає нотний текст очима, фіксуючи щось в розумі, а потім майже механічно виконує прочитане в нотах руками... Недостатньо! Музика спочатку виникає у внутрішніх сердечних камерах. І тільки потім імпульс передається в слуховий і зоровий апарат.
Ми дивимося на ноти – але озвучуємо не авторський текст, а внутрішнє звучання. Завдання музиканта – симфонізувати, синхронізувати в звучанні серця музику, прочитану в нотах і почуту.
IV. Для справжнього виконання необхідно:
1) прочитати ноти;
2) вчитатися в текст, поступово абстрагуючись від нот. Отримати одкровення, підключаючи простромлений внутрішній слух;
3) зчитати текст – побачити ноти як якусь музичну скрижаль. Ноти, як і людина – жива скрижаль, яку можна читати. Але щоб вона зазвучала, має відкритися музична кипарисова скринька у внутрішньому;
4) збагатити концептуал, що походить із духовного серця – якимсь сердечним імпульсом, співзвучним статутам Універсуму. Серце музиканта має бути концептуально насиченим (мати що сказати). Музичний твір може висловлювати, наприклад, невимовну доброту або страсне́ велике втішення (консоламентум) або лебедину пісню любові тощо;
5) почути, тобто пропустити через мембрани внутрішніх палаців та внутрішнього слуху, підключеного до серця. Почути музику озвученою у внутрішніх палацах і надати їй архетипового характеру, щоб під час виконання вона входила прямо у серце людини;
6) включити глибинний Передвічний розум, який підказує, напр., що бас – голос Божества, а сопрано – голос людини (включення надчутливих вищих акустичних вібраційних потенціалів);
7) і лише в останню чергу задіяти руки.
Тільки на цьому етапі руки як інструменти серця можуть транслювати звук, сприйнятий зором через споглядання нот. Одночасно потрібно слухати якусь Вищу гармонію – як би «відпустити» музику, щоб вона опанувала тобою і здійснила ліпку.
Музична культура повинна повернутися до міннезанґу.
На закінчення варто відзначити – фортепіанно-виконавська традиція о. Іоанна інтегрувала досвід найдавнішої міннезінґерської культури і методики сучасної Нейгаузівської фортепіанної школи. Сьогоднішнє звернення музично-виконавського русла до міннезанґу, вважаємо, є історично обумовленим, екзистенційно необхідним етапом розвитку музичної культури в цілому.
ПІСЛЯМОВА
Іоанн Богомил про музику та виконавство:
Музика вища за релігію. Музика покликана зцілювати та спасати. Вчитавшись у Бетховена, можна спастись Бетховеном; вчитавшись у Моцарта – спастись Моцартом.
*
Музика і є моя молитва. Молюся за допомогою Бетховена.
*
Безглуздо підходити до інструменту, якщо це навіть проста дудка, якщо вам нема чого сказати.
*
Музика це перемога любові над смертю. Увійди в цю сферу – і на тобі вінець.
*
Для виконавця гроші служать великою спокусою. Вмикаються міркування вигоди, холодний розрахунок, раціо, мамона... Забирається найцінніше, для чого існує мистецтво: щирість, любов, мінне.
*
Фортепіанні переведення оркестрових творів потрібно робити і грати, виходячи з особливостей і можливостей фортепіано. Якщо ви любите інструмент, він віддасть сторицею. Якщо ж ви приступите до нього з думкою зобразити оркестр – не вийде ні фортепіано, ні оркестру.
*
Музика повинна перетворитися на музикологію. Людство обмежило себе нотами і не знає нотописання, смислового тону, прихованого в них.
*
Музика – моя і Бога. Композитор і ноти – тільки посередники!
*
Професор німецького університету, концертуючий піаніст, який 40 років викладає в консерваторії, якось сказав мені, що немає жодного музиканта, є тільки піаністи. Всі хочуть бути солістами, грати на сцені.
У нього безліч учнів, десятки лауреатів конкурсів, але серед них – жодного музиканта. Піаністи, які не є музикантами. Хочуть грати сольно.
Музикант – це дещо інше, особливе. Знаю двох музикантів: Давида Ойстраха (скрипка) та Марію Юдіну (фортепіано). Обидва відповідають моєму сприйняттю.
*
Музиканту не слід грати з оркестром, давати сольні концерти... Сучасне концертування – химера. Виконавець повинен шукати досконалої музики, яка несла б розраду людям – тільки тоді стане справжнім музикантом!
Щоб стати на цей шлях, треба відкинути амбіції.
*
Ознака справжньої музики – хочеться слухати ще і ще. Сучасний виконавець грає так, що слухач думає: «Швидше б закінчив». А коли хочеться слухати безкінечно, це ознака сповненості музиканта святим духом.
*
Світло звучить в мені. Граю тому, що вже чую це світло, і коли сідаю за інструмент, просто озвучую його.
Я не шукаю світла через музику. Я передаю світло.
Інші через музику заряджаються світлом. Я нічим не «заряджаюсь». Мої внутрішні міннічні вібрації поєднуються з музикою і озвучують нотний текст.
*
Технічні пасажі, «наганяння» темпу неприпустимі! Виконавець повинен в першу чергу дбати не про форму, а про змістовність. Що ти робиш за інструментом, якщо тобі нічого сказати?
*
Слідувати запропонованим «крещендо», «димінуендо» і т.п. значить ліпити сурогат, дешевизну. Все одно, що замість змісту розмови думати про голосність та артикуляції. Не повинно бути ні форте, ні піано, але внутрішнє дихання музичної фрази. Фраза диктується внутрішнім диханням.
*
Сім любовей музиканта:
1) добрий Бог,
2) інструмент,
3) автор, чий твір виконує,
4) диригент, з яким грає,
5) оркестр або партнер по ансамблю,
6) сам твір і
7) слухач.
Мало любити композитора – люби Того, котрий йому надиктував! Тільки коли граєш більше композитора – граєш композитора!
*
Призначення мистецтва – допомогти людині стати безсмертною.
Істинний музикант – поет, композитор, лірник, бард, менестрель – той, хто знає ключ до перемоги над смертю: мінне. Іншого ключа немає!
*
Мета творчості: знайти таку інтонацію, яка торкнулася б божеств.
Моцарта треба грати не для людей – для богів! Це музика божеств. Коли люди слухають її, обожуються.
Якщо запитати у воскреслого Моцарта: «Заради чого писав музику? Тішити слух публіки?» – Відповість: «Щоб за допомогою музики слухачі досягли надзвичайної натхненності і стали врівень з божествами еллінського Олімпу!»
Граю не для людей. Публіка, зал, оплески, браво, біс... – земне. Грати треба для богів.
*
Музика – як освідчення в коханні. Коли граю, бачу образ людини, яку люблю всім серцем, і адресуюсь до неї: проводжу співбесіду, дарую любов і обожнення.
Сергій Кудринецький